Та й наша система, якою б стрьомною не була, якось працює. Попри аватарів на чолі, маємо далеко не безнадійне покоління футболістів. Інша річ, що вони або ліниві, або не розуміють, чого від них хочуть — а це вже зона відповідальності тренерського штабу.
Отже, якщо система роками перебуває в стані будівництва, а покоління футболістів усе ж є, то питання неминуче зводиться до тренера.
Поки Сергій Ребров чекає нових пропозицій від УАФ, усе ж варто поговорити: яким має бути тренер збірної України?
Культ «сучасного футболу»
Річ у тім, що це не ми такі унікальні. Посада тренера збірної сама по собі специфічна. Вона багато пробачає, але натомість вимагає максимальної продуктивності в дуже стислі терміни.
Наша ж проблема в тому, що ми загралися з мантрою про «сучасний футбол». Це дійшло до якогось фанатизму. Менше трьох нападників — фізрук. Фокус на фізиці — фізрук (пішло з подачі лінивих футболістів). Лінивий білд-ап через Калюжного — фізрук.
Хто тоді не фізрук? Мабуть, Арда Туран. Але ні, він теж змушує багато бігати — фізрук. Якби ЛНЗ не був таким ефективним, то й Пономарьов був би фізруком. Хоча ні — там же теж «фізуха». Значить, таки фізрук.
Власне, ефективність.
Естетика функціональності — єдина правильна призма, крізь яку варто оцінювати красу гри (яку часто помилково видають за «сучасність»).
Контроль, високий пресинг, оборона, контратаки, навіси, кутові — все, що має ідею, характер і в межах свого ресурсу працює, вам продадуть як «сучасний футбол». Але лише коли працює. Коли не працює — фізрук.
Можна вічно будувати системи, але збірна — не клуб. Тут немає часу награвати складні моделі. Все зводиться до базових речей, до того, що гравці й так уміють.
Тому тренер має бути не «сучасним», а передусім ефективним — незалежно від стилю й форми футболу. Врешті-решт, вам шашечки чи їхати?
Іспанський білд-ап, який нікому не потрібен
Через цей культ «сучасності» український футбол почав активно імпортувати іспанську школу.
Але якщо десять років тому це працювало в «Динамо», не факт, що воно працюватиме вічно. Потрібен темп, агресія, навіси, простріли, удари, а не 70% володіння м'ячем.
Те саме з Мельгосою в молодіжці. Людина не може впоратися навіть з аутсайдерами групи з Литви, зате красиво стелить про інтенсивність і фігурує в «інсайдах» як кандидат на посаду тренера національної збірної.
Схоже, настав час розлучатися. Дякуємо — помогли, але далі ми самі. По-перше, це дешевше. По-друге, в Україні й так занадто багато процесів віддали на аутсорс.
Очевидно, що іспанські академічні білд-апи в збірній України не приживаються. Калюжний — не Родрі.
А складний чи простий футбол — нічого не працює, коли у футболістів не горять очі. Не зрозуміє іспанець, що означає грати за Україну, хай би яким крутим тактиком він не був.
Уявіть, що вас призначили тренером збірної Афганістану. Мотивуйте.
Красивий футбол — це ефективний футбол, у збірних через брак тренувального часу це доведено до абсолюту. Тож Україні потрібен мотиватор. Або тиран. Хтось, хто пояснить, що означає грати за свою країну — і що буде, якщо ти цього не зробиш.
Вибачте, ця команда мала вдосталь часу показати свою «сучасність». Але воно не працює. Тож нічого особистого.
Зрештою, це питання не стилю гри, а ставлення до роботи. Забарний і Судаков усе вміють — але чомусь не роблять. Треба підштовхнути. В поточних реаліях грати в футбол як востаннє — далеко не найгірший примус. Переживуть.
Головний тренер як дзеркало нації
Посада головного тренера збірної України — політична. Так було, є і буде.
Тренувати збірну України — не те саме, що працювати зі збірною благополучної Німеччини. Загострене відчуття справедливості завжди поруч і постійно диктує фон.
І його треба відчувати — декларації тут нікому не потрібні. Люди відчувають фальш і гостро реагують на байдужість, яку футболісти демонструють на полі.
Іспанцям цього не зрозуміти.
Цього не розуміє навіть Ребров. Він має паспорт, але фактично такий же українець, як і його асистенти.
Плюс його токсична натура створює навколо відповідну атмосферу. Вочевидь, на трускавецьких тренерських курсах не пояснювали, що тренер має керувати пресою, а не воювати з нею.
Як і не пояснювали, що тренер збірної України має бути дзеркалом нації: жити в Україні, слухати сирени, гул шахедів, читати новини про смерть і відчувати нерв суспільства.
А не грати в пародію на теніс десь у Іспанії, поки в Херсоні з-під завалів дістають іще одне тіло.
Так, пафосні часи диктують тон. Але від цього не сховаєшся. Бо є реальність, в якій живе країна, і реальність, в якій живуть футболісти збірної. Вони ніколи не перетнуться, але повинні бути емоційно зв’язані.
Цим мостом має бути саме тренер.
Тож ефективність збірної України залежить не від імпортованих схем і модних стилів, а від тренера, який вимагатиме результат, мотивуватиме та відчуватиме національний контекст — і навіть не намагайтеся розставляти тут пріоритети.