Ми продовжуємо мислити совковими категоріями. Якщо не всі, то більшість з нас. Насправді тільки у нас і ще в декількох країнах звучать ці дивні поняття - срібний та бронзовий призери чемпіонату з футболу. Є чемпіон, є місця, що дають право на участь у Лізі чемпіонів і Лізі Європи. Все інше - лірика з далекого минулого.
Але не для «Динамо». Колись здавалося, що «Динамо» буде вічним чемпіоном. Керівник клубу Ігор Суркіс глузливо-зневажливо відгукувався про чемпіонат України, підкреслюючи, що пріоритет у команди - єврокубки. Так і жили. Але потім прийшов «Шахтар», відібрав чемпіонство. Не біда, життя триває, трагедії не робимо. У єврокубки то проходимо. Ну і що, що в кваліфікацію. Даєш більше матчів! Більше перемог, більше очок в скарбничку країни. Не біда, що «Рубін» і «Аякс» не по зубах. Це ж футбол, тут всяке трапляється.
Потім прийшов «Металіст». Відібрав і кваліфікацію. Не біда, в Лізі Європи можна дійти подалі. Ну, хоч з групи вийти. Не завжди? Так це ж турнір, в якому «не залишилося слабких суперників».
Тепер прийшов «Дніпро». У злочинній змові з двома іншими спільниками відібрав і настільки милі вихідцям з СРСР «бронзові медалі». Спробую вгадати - все нормально, команда на шляху до свого становлення, щоб побудувати боєздатний колектив навіть у Лобановського витрачалося не менше трьох років. Правильно? Вгадав?
... Страшна штука ця людська пам'ять. Особливо в спорті. Домігшись певних успіхів, людина може дбайливо поставити спогади про них на полицю і йти далі. А може взяти ці спогади під пахву і з кожним кроком вони будуть тиснути на нього непосильним вантажем. У той час як ті, хто за твоєю спиною, ще самі не визначили свою планку успіхів і йдуть без нічого.
Тебе наздоганяють. Спочатку з повагою, деяким побоюванням. Як же, ось він, лідер, чемпіон, епоха. Але потім виявляється, що ноги у лідера вже не ті. Руки втомилися, підтримуючи спогади. Але найголовніше - мозок видає всім частинам тіла неправильні рішення. Зрозуміло, грунтуючись на спогадах про славні справи минулих днів. Тоді ж вийшло, чому зараз не виходить?
Тому що час не стоїть на місці. Тому що ті, хто йде за тобою, лише до певного моменту будуть відчувати пієтет. До тих пір, поки ти попереду на значній дистанції. Але як можна зберігати статус-кво, якщо обидві руки і шия завантажені спогадами про колишні успіхи. Якщо рідний чемпіонат не пріоритет, а нам відразу грандів в суперники подавай. Дарма, що кеди продірявилися, що йдемо і перечіплюємося якимись обхідними шляхами і все частіше пропускаємо когось вперед. Головне, що ми йдемо. І що спостерігаючи за цим марафоном можна розглянути великі та гарні спогади у нас в руках і великий-великий кубок на шиї.
Стривайте, але ми ж вже проходили цей кущик! І цей. І цей теж. Та й деревце ось це дуже знайоме. Як, ми тут вже були? О, точно, пам'ятаю-пам'ятаю. Так класно було, нікого поруч немає, попереду ті, кого боїться вся Європа і ми до них вже на підході. Були, так, років 15 тому.
Але чому зараз так тихо і спокійно? Де всі? Ні-ні, все добре, все нормально. Є тут люди. Попереду начебто хтось маячить, аж цілих троє. Одного майже не видно, а ті двоє прискорюють крок. Але нічого, у них же взагалі в руках порожньо. Клоуни, так? Як можна йти вперед, коли у тебе в руках порожньо, їсти хочеться, а на шиї немає великого-великого кубку? Який такий «голод до перемог»? Кому він потрібен? Ми ситі, взуті, одягнені. І з великим-великим кубком. І взагалі, вони нам не цікаві. Ми хочемо наздоганяти он тих, закордонних.
Не підкажете, куди тут згорнути, до закордонних? Нам є, що їм показати. Ви тільки на шию нашу подивіться...
Сергій Петрушкин