Леонід Андрійович відносно нещодавно приєднався до динамівської сім'ї, за цей час своїм професіоналізмом, відданим служінням справі та прекрасними людськими якостями ставши повноправним її членом. Один із найкращих фахівців у галузі спортивної медицини країни і зараз, незважаючи на відпустку у першій команді, на робочому місці в медико-реабілітаційному центрі в Конча-Заспі. З цього і почалася наша розмова.
- Леонід Андрійович, у ювілейний день ви частіше згадуєте непростий і яскравий життєвий шлях, або будуєте плани на майбутнє?
- Вважаю, що себе до кінця ще не реалізував, хоча вже багато чого досяг. Ювілеї я не люблю. Іноді озираюся назад, згадую цікавих людей, яких було безліч на моєму шляху, якісь життєві моменти. Але в основному дивлюся вперед. Я працюю в «Динамо», хочу з цим клубом досягти значних результатів.
- В який момент ви зрозуміли що медицина, а потім - спортивна медицина, це ваше покликання?
- Не буду кривити душею, все сталося випадково. До медінституту я пішов поступати за компанію з друзями. З першого разу не склав іспити, виріших попрацювати лаборантом на кафедрі нормальної анатомії. Через рік прийняв для себе рішення залишитися в медицині. Вступив до київського медінституту. А зі спортом завжди був нерозлучним, навіть робив певні успіхи в баскетболі. Ось так і склалося, що життя свою пов'язав зі спортивної медициною.
- Кого в медицині і в житті ви можете назвати своїм вчителем?
- Вищезгаданого Сергія Опанасенка. А також Володимира Малюту, в різний час він був моїм наставником. З 1975 по 1977 роки Володимир Ігорович допомагав проводити семінари для лікарів команд-майстрів першої і другої українських ліг. Потім був період Олімпіади-80, «Динамо» частину матчів проводило на стадіоні СКА, а нашій команді (СКА, - прим.ред ) люб'язно надали тренувальну базу в Конча-Заспі. Там і відбулося моє знайомство з Валерієм Лобановським. Упродовж півроку ми тренувалися в Конча-Заспі, спілкувалися з усіма динамівцями. Я ж отримав прекрасну можливість переймати досвід і знання динамівських лікарів Володимира Малюти і Віктора Берковського.
- Вам довелося працювати з легендарним Віктором Колотовим. Нинішнє покоління вболівальників мало знає про цю чудову людину і гравця. Що ви про нього можете пригадати?
- Це легенда, дивовижна людина. Мені складно його охарактеризувати однією фразою. З ним ми працювали в молодіжній збірній України наприкінці 90-х років. Майже кожен місяць заїжджали на збір, готувалися до чемпіонату. Спілкування з ним не забуду ніколи, рідкісної краси душі людина, справедливий, чесний, порядний, неймовірно працездатний. Він дуже переживав за долю українського футболу і особливо за тих хлопців, яких йому на той момент довірили тренувати.
- Зараз до вас звертаються за допомогою гравці ваших колишніх клубів, спортсмени інших видів спорту?
- Постійно. Гравці з баскетбольних, гандбольних клубів, в яких я раніше працював, уже давно закінчили кар'єру. У них багато проблем з опорно-руховим апаратом, інші хвороби. Дзвонять, радяться... Я їм даю рекомендації, а якщо є вільна хвилина, проводжу огляд. Намагаюся допомагати, чим можу, якщо тільки це не заважає моїй основній роботі.
- Вам доводилося колись поряд з фізіологічною допомогою надавати футболістам психологічну підтримку? Як ставитеся до того, щоб в команді був психолог?
- Ви знаєте, я давно працюю в спортивній медицині і застав кілька етапів її розвитку. Ще в радянські часи намагалися, і дуже серйозно, організовувати медичні служби зі штатними психологами, навіть були в ній лікарі, що спеціалізуються на психіатрії. Не пішло це далі, не прижилося. І західний світ спробував це... У них дещо по іншому поставлена робота у футбольних клубах. Головні лікарі, як правило, мають приватні клініки і є провідними фахівцями у своєму напрямку. Вони є консультантами клубу, а основну щоденну роботу виконує лікар середньої ланки, або ж фізіотерапевт. І таких консультантів, скажімо, у «Барселони», цілих 12 чоловік. Один фахівець по стопі, другий по коліну, хребту, і так далі. Була також спроба включити до штату командного психолога, але не прижилося. Захід пішов по іншому шляху - вони стали вчити цьому тренерів. Це принесло успіх. Мені теж здається, що психологія в команді - прерогатива тренера. У нього в роботі стільки моментів у психології може бути, як ні в кого більше. Є психологи від природи, які мають, як кажуть, дар Божий. Я з такими людьми працював. У минулому був Віктор Жилін, ті ж Євген Лемешко, Абрам Лерман, Йосиф Ліфшиць. Дуже багато було обдарованих повоєнних тренерів, без особливої освіти, які відрізнялися колосальної інтуїцією і володіли певними навичками в психології, часом навіть не підозрюючи цього .
Футбольний клуб «Динамо», його гравці, тренери, керівники, сердечно вітають Леоніда Миронова з ювілеєм. Спасибі вам за добре серце і дбайливіше руки, чуйне серце і любов до людей. Многая літа, дорогий Леоніде Андрійовичу!