Останнім часом точиться багато розмов про зростання загально рівня європейського футболу. Це справді так. Але ця теза, з одного боку, не дозволяє отримати прямої відповіді на запитання, наскільки ж футбол виріс. З іншого - дає можливість закривати очі на гру команд і, як наслідок, результати. Сьогодні, провівши аналогію з шахматами, ми спробуємо пояснити, що приховаується за ростом футболу.
Люк Хольц зліпив у Люксембурзі досить хорошу команду, яка здатна за сприятливих умов як мінімум попсувати нерви фаворитам, а як максимум - створити сенсацію. Але проблема Люксембургу, як і інших карликових збірних - у відсутності мотивації, що не дозволяє рости тій групі виконавців, котрі виступають на професійному рівні. Мова зараз не про мотивацію, як бажання боротьби із суперником - з цим аспектом у «маленьких» команд не може бути проблем і не буває. Мова - про внутрішню конкуренцію, як рушійну силу колективу.
Що таке футбольна команда? Ми завжди аналізуємо дії одинадцяти гравців, які перебувають на полі, але таких матчів у команди за рік набереться максимум 40 (для футболістів Люксембургу). Не будемо вдаватися в деталі, аналізуючи турнірний шлях клубів, в яких грають підопічні Хольца. Нехай, це, навіть, будуть команди третьої чи п’ятої ліг Німеччини. Футболісти - професіонали, що окрім 40 матчів на рік, решту часу - професійно займаються своєю роботою (тренуються). Тренувальний процес і є рушійною силою до підвищення кваліфікації футболістів. Люксембург напіваматорський колектив, де половина виконавців не займаються футболом кожного дня. Тому у тренувальному процесі важливо, щоб усі 22 футболісти були підготовленими і створювали конкуренцію один одному, що і має підвищувати рівень кожного зокрема та колективу в цілому.
Безперечно, якщо ви наділені природою талантом, то зможете прогресувати і у такому середовищі, хоча і будете робити це повільно. Але у більшості випадків, футболісти, що значно переважають своїх партнерів по команді, змагаючись (тренуючись) зі слабшими (з аматорами) просто не зможуть додавати у грі. Адже для них не створюють умов, що змусили б їх працювати на межі можливостей.
Щоб краще пояснити думку, давайте проведемо паралелі з шахами. Припустимо, ви відвідуєте секцію шахів і вже досягнули рівня першого розряду. У вас є бажання розвиватися і прогресувати, але турніри проводяться рідко, відповідно, вам не вистачає конкурентних суперників, аби спробувати власні сили на вищому рівні. Ви проаналізували ситуацію, і вирішили, що було б не погано проводити по дві-три партії на день з вашим товаришем (який не займається шахами, але любить цю гру, тай грає досить не погано), збільшуючи тим самим час, який ви відводите на власний розвиток.
За місяць виникне проблема. Щоразу, коли ви відповідально підходите до партії - ви перемагаєте. Та варто вам десь припуститися помилки, і ваш товариш може обіграти вас. Хоча, в цілому йому не вистачає теоретичних знань. Він може припуститися помилки у дебюті, мітельшпілі чи ендшпілі. І щоб обіграти його вам, як виявляється, не потрібно шукати кращі ходи, достатньо зіграти «рівно» партію, а ваш суперник помилиться сам.
У нашому випадку, футболісти збірної Люксембургу, що займаються футболом професійно (і досягнули 1 розряду), ведуть свій тренувальний процес з аматорами, які не ставлять перед ними задач, що примусили б працювати з повною самовіддачею. Якщо ми з цієї групи гравців формуємо команду, то маємо приклад хорошого шахіста, але аматора. Люксембург може видавати дуже якісні ігрові відрізки, та все ж на весь окремо взятий матч команду не вистачить. Щоб переграти Люксембург, достатньо провести гру «рівно». Перебуваючи в умовах де необхідно всі 90-то хвилин демонструвати найвищий рівень концентрації - «Червоні Леви» самостійно припустяться помилок.
Люк Хольтц налагодив збірній організацію гри у захисті. Люксембург здебільшого діє у системі «4-4-2», або ж - «4-4-1-1». Команда, можливо, не достатньо компактна між лініями, але витримує формацію, агресивно зустрічаючи суперників у середині поля, зрідка переходячи до високого пресингу, переважно на стартових хвилинах матчу. От тільки після перерви функціонально команди не вистачає. Підопічні Хольтца добре навчені використовувати простір на флангах. Якщо флангові захисники суперника високо підтримують атаки, то під час перехоплень м’яча футболісти Люксембургу не шукають партнерів (для цього у них не вистачає технічної майстерності, аби одночасто контролювати м’яч і поле), а виводять його у атаку на фланг, знаючи, що там обов’язково має бути партнер.
Три епізоди в діях «Червоних Левів» до перерви - це перехоплення м’яча і розвиток атаки вільним простором за спиною Шевчука, або Федецького з подальшим прострілом у центр. Мінімум чотири виконавця встигають вибігати у такі контратаки.
Інший бік у грі Люксембургу - це втрата позицій, гравців чи важливих зон на футбольному полі. Ми не чіпаємо розривів у лініях при позиційному захисті, а звертаємо увагу на те, як підопічні Хольтца орієнтуються у ситуаціях «один в один» у власному штрафному майданчику. Відсутність навиків гри проти сильних суперників, тягне за собою відсутність концентрації протягом усіх 90-та хвилин. Як наслідок, тричі до перерви центральні захисники і півзахисники господарів залишали зону по центру на межі карного, або у карному майданчику. Звідки, власне, Ярмоленко й забив.
Вище на картинці один з таких епізодів. Перше, на що варто звернути увагу, розвиток ситуації. Спочатку це «вісім у вісім». Але тут порушено принцип взаємодії у захисті Люксембургу та правило «трьох гравців за лінією м’яча» в України. Якщо українці втратили б м’яч, могла виникнути ситуація «два у два», чого не можна допускати. Другий момент у карному майданчику: два центральних захисника протидіють трьом нападникам України. Двоє - продовжують рух, один - залишається. У підсумку маємо вільного виконавця при позиційній атаці на одинадцяти метрах від воріт. Такі ситуації були і під час стандартних положень. Нижній малюнок, це вже позитивні відрізки господарів, високий пресинг у системі «4-4-2», з-під якого гості виходили лише через довгі передачі.
Завдання Фоменка полягало не у виборі тактики на гру, і навіть не у розборі слабких і сильних сторін суперника, хоча, звичайно, це дуже важливо. Але, незважаючи на прогрес Люксембургу у грі за останні років 10, це все ще команда, котра не здатна витримати один рівень протягом 90-та хвилин. Необхідно було створити тиск, під яким суперник буде припускатися помилок. У даному випадку розташування у системі «4-2-3-1», з підтримкою Сидорчука у атаках і з поверненням назад у опорну зону при втратах м’яча. Олійник - Зозуля - це двійка форвардів, розташованих вертикально майже завжди. Один - вище створює глибину у атаках, інший - на два кроки далі у зоні між лініями захисту. Активний високий пресинг від четвірки гравців з подальшою підтримкою Сидорчука. Тут саме важливо виокремити, що початкова фаза пресингу налічувала лише чотири виконавці - досить обережний підхід. Цього було достатньо для даного суперника, але ж з великою кількістю помилок при переході від позиційного нападу до захисту, про що ми написали вище.
Підсумки
Підсумовуючи сказане вище, повторимось: якість гри Люксембургу наразі не дозволяє команді претендувати на очки у грі з Україною. Так, вона може використати помилки суперника, але ще не може змушувати його створювати їх. Україна, як і у двох попередніх матчах, здобула результат, знову залишивши без відповіді багато запитань. Все стане зрозуміло під час зустрічей з суперниками, які можуть створювати проблеми...