Поглядам, що подобаються щоразу менше всім, хто спостерігає за футболом його команди, хто дивиться його прес-конференції, хто намагається витягти бодай крихту корисної інформації з його інтерв’ю, хто готовий шукати в його словах і тренерських рішеннях істину, але не знаходить її за браком логічних доказів правомірності вчинків.
Посудіть за власними спостереженнями та емоціями: його кадрові рішення дратують щонайменше з моменту безглуздої «крадіжки» в Сергія Ковальця Болбата та Ордеця, котрі в підсумку не зіграли за молодіжку проти німців і не потрапили навіть до заявки національної збірної в Білорусі; зрештою, якщо вже зачіпати цю тему, то якого дідька треба було гратися у стратега, випускаючи Безуса з перших хвилин у Франції, коли можна було зіграти просто? Результати? Фоменко таки ПРОГРАВ війну в Парижі, хоч збірна й заспівала солодкої пісні в першому матчі; він програв Словаччині, і ціна цієї поразки, либонь, може виявитися не меншою; якість футболу збірної не радує око, ось ця біганина жовтих чоловічків стає схожою на фарс, про якесь естетичне задоволення не варто й говорити; 81 хвилину матчу в Білорусі в кожному з нас лютувала величезна злість і передчуття, що весь цей картковий будиночок, возвеличений до рангу неприступної фортеці перемогою над французами, ось-ось розсиплеться остаточно, те ж саме було наступного матчу у Львові всі 90 хвилин, у Люксембурзі в першому таймі; та й загалом – Фоменко просто «тренер старої формації», і всі симптоми цієї фахової «хвороби» – на поверхні: він мовчить, коли треба кричати, приховує, коли (безперечно!) треба пояснювати, таїть, коли від нього чекають відвертощів, у нього не риторська дикція, він тихо розмовляє, він нецікавий співрозмовник. Що це, як не набір абсолютних і беззаперечних причин для антипатії до цього сивого чоловіка? Хіба може бути гірше? Ні?!
Може – до всього іншого він ще й захищає Анатолія Конькова. Так, Михайло Фоменко абсолютно точно вас дратує, хіба ні?
Навряд чи варто шукати щось дивне у цьому фантастичному дисонансі: ще рік тому, в дупель п’яними (хоч завтра й на роботу!) ви підносили до вуст чергову з зачином: «Якби не Фоменко… то давайте ж…!», а тепер, наприкінці 2014-го, навіть коли хочеться промовчати з ввічливості, все одно цькуєте його. Ми всі так робимо.
До чого тут ввічливість? Просто з друзями, яким безсумнівно став для абсолютної більшості з нас Фоменко за час попереднього відбору, так не прийнято – поливати брудом за помилки, коли знаєш, що товариш старається на межі власних можливостей, і не пробачати за будь-яких обставин, за найменшу провину. Але ж як тут мовчати, коли він усім нам «щось винен за замовчуванням»: щонайменше результати, відповідні до наших очікувань, а ще краще – результати, підкріплені не фартом і старанням, а поставленою яскравою грою, і обов’язково! – ще й «першим номером»?! Нічого дивного в тому, що рік тому Фоменко для нас – то «красень – менше говорить, і чітко робить свою справу», а нині – «що за ахінею верзе цей дідуган?». На це є свої цілком логічні причини – Фоменко переродився, як тренер, не 2013-го, а лише тепер.
Якщо порівняти початковий статус Михайла Івановича, коли він тільки-но приходив до збірної (Хто це такий?! Якого чорта?!), і нинішній, то ось цей, сьогоднішній, для нього ж суттєво гірший і складніший у пошуку вирішення проблеми. Свій перший рік він лише перетворювався на Месію у наших очах, насолоджувався то просто успіхом (у Польщі), то черговою визначною звитягою (у Чорногорії, в Києві проти Франції). Він був чимось значно більшим, аніж просто наставником збірної, відтак його просто не було прийнято оцінювати за «земними» канонами професіоналізму. Фоменко уособлював собою величезну надію, а якби його робили персонажем із коміксів, то він обов’язково був би з крилами. Якби не програв у Франції, він став би живою легендою та ідолом. Але не просто успішним тренером. Це було би занадто просто.
Тепер же, з моменту фінального свистка у Сен-Дені й донині, він поступово перейшов лінію якщо й не суспільної зневаги до себе, як професіонала, то принаймні зневіри (чи недовіри), суспільної масової критики, поливання брудом. Сам Фоменко після феніксового реверансу у своєму професіональному житті вже точно знає не тільки те, як звалюється слава ледь не на казкового героя (ніби так мало бути завжди!), а й тишу, що спустошує після поразок. Тепер у всіх, і в самого Фоменка, є різні емоції, можливість зрівнювати. У нас є приклади тренерської ницості та освіченості, невиправданість рішень і виграшні комбінації у заздалегідь тупикових ситуаціях. У нього навряд чи є крила (але були!) в нашій уяві, але й, на щастя, все ще немає «остаточного викриття» – «фізрук». Схоже, саме такі люди й вправі називатися тренером не в минулому часі.
Нам усім потрібно звикати, що там, де йтиметься про Фоменка, завжди будуть протиріччя. Як і у випадку з будь-яким іншим тренером. Це нормально! І на кожне рішення чи вислів Фоменка потрібно дивитися під різним оцінювальним кутом: Ордець і Болбат у Білорусі? Але ж був і Будківський, котрий став причиною вирішального м’яча у ворота господарів; Безус із перших хвилин у Франції? Але ж тренер ризикував і не хотів грати на відбій; поразка французам? Але ж суперник був просто сильнішим, це знає кожен; Словаччина? Нічого ще не втрачено, пам’ятаючи минулорічні перемоги в Польщі та Чорногорії; якість гри? У нас скупі кадрові ресурси, і це теж буде правдою; Фоменко – тренер старої формації, але ж хіба легко знайти йому гідну заміну? Істини в таких питаннях бути не може. Можуть бути лише протиріччя, коли йдеться про ТРЕНЕРА.
І останнє – слова в захист Конькова. Не забувайте, що саме той довірив Фоменку нинішню посаду, і озирніться: коли навколо Анатолія Дмитровича стільки шавок, котрі йшли з ним в одній команді, а тепер ладні перегризти йому горлянку, коли його один за одним зраджують усі, хто радів приходу до керма Федерації, коли просто соціально очікувано (прикриваючи своє гузло мерзенним «люстрація!», коли нею і не пахне) було би топтати його ім’я та звинувачувати у хабарництві, Фоменко знайшов у собі мужність підтримати людину, котра свого часу підтримала його. І все це – у часи, коли позиції самого Фоменка дуже нестійкі.
Можливо, тренер зробив так через те, що завжди гладить проти шерсті, бо насправді просто не звик приймати популістські рішення, і вчиняє так, як вважає за потрібне сам. А, можливо, й тому, що «тренер старої формації» як ніхто в українському футболі знає, що з друзями не можна інакше.
Але ж Михайло Фоменко вас дратує, хіба ні?