В будь-якій ситуації люди живуть надією та очікуваннями. Кажуть, якщо забрати у людини надію, її життя втратить сенс… Життя (точніше, буття) українського футболу вже декілька років знаходиться фактично в комі, проте з кожним роком ми чекаємо певних змін та покращення. Чого українські вболівальники чекали, але так і не дочекалися в 2017-му, Sport Arena пригадує по завершенні року.
ФОРМАТ ПЛЕЙ-ОФФ УПЛ ТАК І НЕ БУЛО ВДОСКОНАЛЕНО
Минулий сезон 2016/17 дав українській «вишці» ніби нове дихання – Прем’єр-ліга отримала цілком новий формат з двома етапами та плей-офф (розподіл на дві шістки зі збереженням очок). Перший сезон дії даної схеми показав, що формат хоч і має право на життя, але в нинішніх умовах УПЛ має бути доопрацьований чи суттєво змінений (це в першу чергу стосувалося другої шістки, де команди вже відверто догравали сезон без турнірної мотивації).
Проте на початку сезону 2017/18 УПЛ так і не відреагувала суттєвими рішеннями з приводу формату, залишивши прийняту раніше схему. Так, був доданий перехідний плей-офф між 10-м місцем УПЛ та 3-м місцем Першої ліги, але це фактично локальна «заруба» з двох матчів за місце в еліті (хоча зазвичай з Першої ліги на підвищення всього два, а то і один достойний-готовий претендент). В іншому ж «вишка» залишилась зі своїми проблемами, що супроводжують її на футбольних полях.
Зараз, восени, це відійшло на дальній план, поки клуби грають по традиційній системі. Але після поділу на шістки ми знову отримаємо купу «сірих» та безмотиваційних матчів в другій шістці (команди не дуже лякає перспектива вилетіти, адже в нинішні часи високі шанси залишитися по нефутбольним причинам, а два матчі перехідного плей-офф – тим паче). В результаті половина турніру, 6 з 12-ти команд, фактично відчіпляються посеред сезону та закриваються «стелею» 7-го місця, і за час 2017-го в УПЛ так і не було запропоновано свіжих ідей вирішення цього питання.
КЛУБИ НЕ ПОКРАЩИЛИ СВОЄ СТАНОВИЩЕ ТА ПОЗБАВЛЕНІ МОЖЛИВОСТІ БУДУВАТИ ПЕРСПЕКТИВИ
Економічна криза і вимушений перехід нашого футболу від олігархічної до напіволігархічної моделі існування призвів до обмеження планування стратегії більшістю клубів. Дива у році, що минає, не сталося – хтось живе сьогоднішнім днем, хтось може спланувати щось путнє тільки на найближчі півроку, максимум – на сезон. Відтак уже не дивуємося заявам тренерів про те, що зимою (влітку) будемо будувати нову команду, футболісти підписують переважно однорічні контракти, а справжні трансфери гравців, за гроші, відбуваються настільки ж рідко, наскільки Динамо продає гравців в Європу.
Тому футбол все ще не сприймається власниками клубів як повноцінне бізнес-явище, інвестувавши в яке та створивши опції для заробляння можна отримати прибуток через декілька років.
ВІДВІДУВАНІСТЬ УПЛ НЕ ЗМОГЛА ЗУПИНИТИ ПАДІННЯ
Стриманий оптимізм стосовно відвідуваності матчів УПЛ, який жеврів на тлі непоганих торішніх показників у нижчих лігах, не виправдав сподівань. При цьому поділ УПЛ на дві групи реально збільшив кількість матчів якщо не з кращою якістю гри, то принаймні із важкопрогнозованим результатом. Але війна, погані стадіони, міграція клубів зі Сходу по країні, провал у роботі з вболівальниками, який стався останніми роками, зробили свою справу.
Тому в результаті вже мало хто дивується матчам елітного футбольного дивізіону, де є лише з дві сотні вболівальників на трибунах, включно зі стюардами та правоохоронцями. Нажаль, така картина – невід’ємний атрибут чемпіонату.
ЗБІРНА УКРАЇНИ НЕ ПРОБИЛАСЯ НАВІТЬ В ПЛЕЙ-ОФФ ВІДБОРУ ЧМ-2018
У році, що минає, основні надії українців на міжнародній арені були покладені на збірну України під керівництвом Андрія Шевченка. Незважаючи на політичний підтекст ЧС-2018, курс у синьо-жовтих в кваліфікації був лише один – забезпечити участь у фінальній стадії. І хоча протягом всього відбору керівників українського футболу діставали питаннями про потенційну поїздку на турнір на території країни-окупанта та країни-агресора, не менше очікувань і розрахунків було саме навколо путівки на мундіаль.
Збірна України повинна була досягти поставленої мети, а там, як то кажуть, проблеми вирішували б у міру їх надходження. Але, на жаль, команда Шевченка виявилася за межею досяжного і навіть не вийшла в плей-офф відбору.
У підсумковій таблиці своєї групи Україна посіла третє місце, пропустивши вперед Ісландію, яка завоювала пряму путівку на ЧС, і Хорватію, яка кваліфікувалася в плей-офф після перемоги 2:0 на полі Олімпійського в заключному матчі відбору. Втім українська збірна розчарувала не тільки підсумковими досягненнями, скільки ігровим стилем (почерком або ж манерою, кому як краще) та неготовністю тренерського штабу до критики з боку ЗМІ, а також своїм наполегливим прагненням видавати бажане за дійсне.
Хоча, з одного боку, Шевченко зі своїми помічниками багато в чому переробив та омолодив збірну, але з іншого – національну команду постійно супроводжували суперечливі моменти: не зовсім раціональні кадрові питання (необґрунтована довіра Зінченко в першій половині 2017-го, місце в основі для Коваленко, залучення Марлоса) , безпорадність у других таймах матчів з прямими конкурентами, відсутність радикальних рішень в потрібний момент. Нехай від збірної Шевченко (і від нього самого) не чекали великих висот, але підсумкове третє місце після тривалого перебування в лідерах групи теж ніхто не припускав.
ЄВГЕН КОНОПЛЯНКА НЕ ВИЙШОВ НА НОВИЙ РІВЕНЬ В ШАЛЬКЕ
… І тут можна ж додати «не став новим «світилом» українського футболу та лідером збірної». Хоча Коноплянка вже давно став зіркою в Україні та гравцем класу «еліт» для наших вболівальників, але на цьому, здається, для Євгена – все.
Після доволі невдалого «візиту» в Севілью Коноплянка перебрався в Німеччину, де, здавалося б, знайшов своє місце. І в клубі отримав розуміння та шанс, і стиль чемпіонату дає можливість проявити себе. Але замість того українець більшу частину перебування в Шальке боровся з Маркусом Вайнцирлем, жаліючись на нерозуміння та суб’єктивізм наставника. Так, з приходом Доменико Тедеско ситуація для Євгена покращилась (з’явилась стабільна ігрова практика та результат у вигляді результативних передач), проте про стабільне місце в складі говорити все ж поки не можна.
Зараз все більше формується думка, що Коноплянка дуже скромно виглядав в Європі, і щоб по-справжньому рухатися далі, треба щось змінювати. Звичайно, взимку може щось змінитися і в Шальке, що відкриє нові можливості для хавбека, проте 2017-й для Євгена фактично став блідим.
УКРАЇНСЬКИЙ ФУТБОЛ НЕ ПОЗБАВИВСЯ ВПЛИВУ ПОЛІТИЧНО-ОЛІГАРХІЧНОЇ МОДЕЛІ
Так, здебільшого це наївне сподівання – український футбол буде позбавлятися політично-олігархічного впливу, а боротьба клубів зосередиться лише на футбольному полі. Проте після 2014-го та Революції Гідності було чимало сподівань, що наш футбол, хоч і переживе спадок, проте з часом здобуте хоч якісь позитивні зміни. Але ні в минулі роки, ні в 2017-му цього майже не сталося.
Так, з футбольної карти УПЛ зникли інтереси Ігоря Коломойського, проте з’явилися нові «атракціони»: «добудь путівку Десни в УПЛ», «як не поїхати в Маріуполь» та «зажени собаку в будку». Ще до початку сезону УПЛ добряче струснуло від скандалу з Вересом та Десною, також ще до початку чемпіонату стало ясно, що Динамо не збирається їхати в Маріуполь на гостьовий матч. При тому скандал з непоїздкою Динамо в Маріуполь нагнітався майже весь час до дати матчу, а після «перетравлюється і зараз». На ґрунті цього виник і «обмін компліментами» у вигляді колажів, де в ролі собак виступила більша частина клубів УПЛ.
Більше розчарувало, що в цьому всьому бере участь ФФУ з доволі явними симпатіями однієї зі сторін конфлікту. Організація (ФФУ), яка має розвивати український чемпіонат та вирішувати більшість питань, натомість є одним з джерел цього конфлікту. І знову доволі часто футбол та доля матчів відходить на інший план, в «коридори під двері кабінетів».
ФФУ НЕ ВТІЛИЛА ВАГОМИХ РЕФОРМ, ЗАГРАВШИСЬ В ПОЛІТИКУ
Якщо футбольну федерацію твоєї країни очолює одна з найвпливовіших осіб провладної політичної сили країни, напевне, не варто очікувати, що ця людина хоча б підсвідомо не використовуватиме футбол для набору очок для своєї політичної партії.
Про те, що футболом потрохи гратимуться в політиці, засвідчили хоча б вибори президента ФФУ, які відбулися на червневому Конгресі федерації. Тоді відбувся безальтернативний «одобрямс» і після конгресу у Андрія Павелка потрохи з’явилося в заступниках аж 8 віце-президентів та 3 перших віце-президенти. Причому посаду віце-президента отримали люди, далекі від футболу, на кшталт бізнесмена, чиновника міністерства закордонних справ і антикорупційного прокурора.
До того ж роль фактично тіньового президента ФФУ виконував Вадим Костюченко – людина, яка у цьому році отримала відповідь із своєї буцімто альма-матер: «Ви у нас не вчилися, пане Вадиме». Відтак номінально друга людина у федерації продовжила працювати, маючи у відділі кадрів дипломи про вищу освіту, отримані на основі «липового».
Ухваливши влітку рішення про зміни в структурі ліг українського футболу, до осені ФФУ встигла його кардинально змінити, і є серйозні припущення, що старий поділ залишатиметься і в новому сезоні.
ФРАНЧЕСКО БАРАНКА НЕ ВИВІВ НА СВІТЛО «ДОГОВІРНИХ ЗЛОДІЇВ»
Франческо Баранка очолив Комітет етики та чесної гри ФФУ на початку року. Перед цим він регулярно розповідав про засилля матчів із фіксованим результатом в нашому футболі, показував графіки, малював схеми… Минув майже рік, і ми не маємо жодного доведеного до завершення розслідування по серйозному поєдинку. Натомість наприкінці року експресивний італієць знову наобіцяв журналістам кари небесної для організаторів та виконавців матчів «на контору».
Тим часом матчів із феноменальними рахунками і не менш карколомними коливаннями коефіцієнтів не поменшало. Особливо у нижчих лігах. Самі тільки розгроми запорізького Металурга в Другій лізі чого вартують. Але що згадувати свіженьке, якщо справу в одному із найкумедніших матчів Маріуполь – Гірник-Спорт так і не доведено до кінця.
ПФЛ НЕ ВИЙШЛА З АСТРАЛУ
Ліга, що об’єднує в Україні більшість професійних клубів, за винятком елітних, ще в 2016 році встала на шлях прагнення до поліпшення та прогресу. Не без згоди і підтримки з боку адміністрації ПФЛ, тоді дивним чином була з нічого розширена з 16-ти до 18 команд Перша ліга. Сезон 2016/17 наочно показав всю безглуздість тієї затії, проте Ліга не зробила нічого, щоб виправити ситуацію і повернути все в звичний порядок. Таким чином, на старт поточної першості у Першій лізі знову вийшло 18 колективів.
За розширенням на другий план пішли думки не тільки про боєздатність команд, а й взагалі про їх життєздатність. У попередньому сезоні за рахунок роздуття Першої ліги в ній залишився Тернопіль, але в підсумку він таки понизився у класі, а нині такої команди вже просто немає на національній футбольній карті. Велика ймовірність такого ж шляху була і у Скали, а також Сум і Буковини.
Зараз в Першій лізі дуже стримано поводяться Черкаський Дніпро і Нафтовик-Укрнафта. Ще приблизно півдюжини клубів живуть за принципом стабільного затягування поясу. Тобто в більшості випадків клуби просто виживають. А що ж ПФЛ? Вона вже активно включилася в процес майбутню реорганізацію всієї футбольної структури країни. Чи жарт, адже клуби Першої ліги повинні будуть піти під крило УПЛ, а ПФЛ залишиться на відкуп когорта скромних колективів Другої ліги, які, до того ж, ще й отримають, ймовірно, напівпрофесійний статус. Тоді ПФЛ доречно буде перейменувати в НПФЛ (напівпрофесійну футбольну лігу).
Юрій Конкевич, Юрій Остроумов, Максим Сухенко