Колишній президент київського «Динамо» Григорій Суркіс поспілкувався з журналістами перед Матчем пам
’
яті за легендарними динамівцями.
Не потрібно сьогодні говорити якісь вишукані слова, адже це справді горе. За останні півтора місяці ми втратили людей, з якими асоціювалася ціла епоха. Складається таке враження, що Лобановський «збирає» свою зіркову команду «до себе». Це вражаюче…
Ми втратили великих гравців та хороших людей. Молодих людей… Я молодим вважаю і Андрія Баля, який був завжди із посмішкою жартом. Великим гумором.
Сьогодні сумуємо всі ми, адже з цими людьми відійшла ціла епоха зіркових команд, до яких входили ці хлопці.
— Ви з батьком приїхали?
— Так.
— Які у Вас найяскравіші спогади з приводу цих трьох гравців?
— Лобановський говорив, що результат робить вся команда. Я не зовсім розумію, що вони вже не присутні з нами і ми будемо на матчі їх пам’яті, але неможливо собі уявити зіркові команди «Динамо» і вишукано сказати, що ми пам’ятаємо те чи інше дійство гравців тих чи інших команд. Ми можемо пам’ятати той гол, який вирішив протистояння в Греції, коли забив Андрій Гусін. Мабуть, він сам не вірив, що поряд з ним немає гравців суперника, які йому заважатимуть. Андрій Баль забивав збірній Бразилії. Правда, той матч ми програли. Валентина я пам’ятаю з тих часів, коли я був президентом клубу. За нього була справжня «війна» з московським «Спартаком». Фактично, він був там вже «двома ногами». Не знаю як склалася б його доля там, але неможливо уявити в найкращі часи клубу без ції людини, яка була об’єднавчою ідеєю гри, креативом. Гравцем, який на полі, мабуть, міг зробити все. Якщо не сказати, що й більше.
— Чи не могли б Ви пригадати цікавий епізод з Ваших відносин з Андрієм Гусіним?
— Це не епізод, а навіть період, коли він, маючи контракт з київським «Динамо», від’їжджати до рідного Львова, працювати з його батьками, щоб вони вмовили його. Адже він не вірив у свій шанс заграти в «Динамо». Я наголошував на тому, що прийде його час і він буде «стрижневим» гравцем киян. Власне, так і сталося. Пам’ятаю, ми дивилися матч, коли Валерій Лобановський повернувся в «Динамо», підписав контракт, але ще не був тренером. Під керівництвом Оніщенка в «Динамо-2» грав центрфорварда Андрій. Він отримав м’яч в центрі поля і зробив забігання на 60-70 метрів. Втік з дриблінгом від трьох чи чотирьох гравців і забив гол «в дев’ятку». Після цього Лобановський сказав, що цей гравець у мене гратиме на позиції центрального захисника.
— Ви навіть батьків умовляли, щоб він повертався?
— Я робив все можливе, щоб Андрій не втрачав надію…
— Коли це було?
— Протягом двох чи трьох років. 1994-96 роки. Він не мав постійного місця в основі «Динамо» і, будучи людиною дуже вимогливою, перш за все до себе, він хотів грати у футбол, а не «гріти лавку» і бути серед гравців, котрі «обнадіюють». Як бачите, він заграв. Можливо, він ніколи не був би тим Андрієм, без якого ми не могли б уявити «Динамо», а потім і національну команду.