Ну, давайте почнемо з того, що назвати цю історію чимось вікопомним, переломним, чимось, після чого «мир никогда не будет прежним» аж ніяк не можна. Чимось схожим був перехід Ізраїля в УЄФА – думаю, ви ж знаєте чи як мінімум розумієте, з якої причини ізраїльтяни залишили АФК. (До речі, перші чемпіони Азії, якщо хто не в курсі.) Чи незіграні матчі Вірменія-Азербайджан та Азербайджан-Вірменія. А вчора насправді сталось абсолютно логічне. Ну так, звісно – не з’явись той прапор, бла-бла-бла ітд. Сталось би в іншому матчі та/чи в іншому місці. Але – сталось би.
Чому так? Тут треба трішечки відійти від теми і усвідомити одну просту річ. Футбол збірних відрізняється від футболу клубного тим, що це не тільки і, можливо, не стільки явище футбольне, скільки явище соціальне, політичне чи етнічне – у різних випадках домінують різні фактори. (Згадайте голосування на Євробаченні – та сама історія.) В футболі збірних є неможливими ті прості речі, які ми бачимо на клубному рівні. Наприклад, в збірних є жорстке і, в принципі, не зовсім адекватне кадрове обмеження. Звісно, потихеньку його навчились обходити – але до ситуації імені Інтера чи Арсеналу (де «своїх» днем з вогнем) ще десятиліття, якщо взагалі колись таке буде. Фінансова складова на рівні збірних зовсім інша. Та що казати – навіть те, що на матчах збірних перед кожною грою звучать гімни країн, є певним аргументом на користь політичної чи етнічної складової цього явища. (У нас зараз в УПЛ відбувається рівно те саме – і якраз через те, що футбол на деякий час перестав бути суто спортивною чи фінансовою подією. Дружба фанатів різних клубів – із того ж ряду.)
Футбол збірних був, є і буде (поки він буде) значно більше ніж футболом. Футбол збірних, точніше, не сама гра 22-х людей на зеленому прямокутнику, а подія в цілому – це відображення соціально-політичного стану світу чи принаймні його частин (континентів чи частин світу). Футбольна війна Сальвадору і Гондурасу, відмова закавказьких країн від матчів між собою, бойкот Ізраїля арабськими країнами – це лише екстраполяція того, що відбувається у великому світі, на світ футбольний. Не більше. Хіба причини вчорашньої бійки криються у самому футболі чи навколо футбольних речах? Аж ніяк.
Це бійки між фанатами московських ЦСКА і Спартака – суто локальні. Це ворожнеча фанатів Динамо і Шахтаря почалася і підживлюється подіями на полі та навколо нього. Причина ж появи портретів ДНРівських терористів чи напису «Слава Путину»в знаходиться у геть іншій площині. Тому я, по-перше, не згоден з колегами, які стверджують, що футбол збірних перетворився на суміш Гайд-парку та Радбезу ООН – він завжди ним був. Нагадати як збірна СРСР не потрапила на ЧС-74? Просто не кожного тижня чи року події у великому світі дають привід до футбольних перфомансів.
По-друге, я відповідно не чекаю абсолютно нічого від ФІФА і УЄФА. Ні, звісно ж, якісь формальні заходи будуть вжиті, когось оштрафують чи навіть дискваліфікують. Але це нічого не дасть хоча б тому, що свою «принципову» позицію ці організації уже показали в ситуацією з РФС. Тепер тільки лінивий не сміється і не плює на логотипи цих поважних структур.
Та навіть після цих заходів ситуація не зміниться ні на йоту. Що, дискваліфікація белградського стадіону чи збірної (навіть нехай обох) поліпшить стосунків сербів з албанцями? Чи якісь футбольні санкції змусять вірмен та азербайджанців ставитись одне до одного не так, як це було всі ці роки? От вам приклад. Уявіть собі, що Платіні і Блаттер раптово прозріли і покарали РФС за Крим. Чи можете ви собі уявити, що гіпотетичний матч Україна-Росія пройде без політичних гасел, без напруги і без мордобою? Я – не можу. Бо причина нинішнього ставлення нас до наших східних сусідів не залежить від рішень ФІФА/УЄФА (хіба на 1-2% - «ага, ви ще й Блаттера з Платіні купили»).
Одним словом, футбольна влада безсила проти того, що відбулося вчора в Белграді. Просто тому, що вона не може вплинути на першопричину. От і все. Максимум, на який здатен УЄФА – це, як у випадку із Закавказзям, - розводити збірні (і клуби) в міжнародних змаганнях. Веселе заняття, до речі. «Так, що у нас тут? Ага, для початку розвести Armenia та Azerbaijan. Ну, ці давно, ми пам’ятаємо. Що ще? Ага, війна на Donbass – значить, розводимо Ukraine і Russia. Ах, ще ж після того прапора треба про всяк випадок розвести Serbia з Albania». І так далі. Куди «далі»? Ну, скажімо, якимось чином реанімується ворожнеча навколо Ольстера – от іще дві збірних (і купа клубів), зустріч яких не варто допускати. До повного абсурду ситуація, звісно ж, не дійде – але буде весело.
Наостанок – про найгіршу сторону цього явища. Людські життя. Так, рано чи пізно в якомусь із цих конфліктів хтось може загинути. Чим зарадити в такій ситуації? Тотальними обшуками, перевірками та іншими репресивними заходами? Ймовірність це зменшить, але проблему взагалі не зніме. Це як загинути на дорозі – попри будь-які, навіть найефективніші, заходи безпеки люди все одно продовжуватимуть гинути. Бо така природа автомобільного руху, природа, яка допускає певну долю ризику. Так і в ситуації з матчами збірних на кшталт Сербія-Албанія чи Україна-Росія. Доки не зміниться ситуація зовні – всередині, в футбольній сфері завжди буде цей ризик, аж до летальності. І його треба просто розуміти – і тим, хто йде на це, і всім іншим, хто залишається спостерігати.