Однак настільки відданого вболівальника, як Олексій Мочанов, мабуть, немає в жодного клубу. Ми зустрілися з Олексієм на трибунах «рідного дому» динамівців, де його всі знають і люблять, як футболісти, так і персонал – стадіону імені Валерія Васильовича Лобановського, і наша розмова замість запланованих сорока хвилин, тривала більше години. До речі, незважаючи на прохолодну погоду, інтерв'ю записувалося на звичайній трибуні, тут, за словами Олексія, він комфортніше почувається, ніж у VIP-ложі.
***
«Та не буду я ніколи вболівати за «Шахтар»!»
***
- Олексій, якщо не «Динамо», то ...? Який ваш другий улюблений клуб після київського «Динамо»?
- Я вважаю, що у людини в житті повинен бути один клуб, одна збірна. І інші варіанти якогось відношення, аналогічного улюбленому клубу, не сприймаються мною взагалі. У нас були старі суперечки з приводу того, що коли наші клуби грають в єврокубках, треба вболівати за всіх. Та не буду я ніколи вболівати за «Шахтар»! При тому, що там грають Андрюха П’ятов, Славка Шевчук – дуже близькі мені приятелі. Чудово спілкуюся з усіма, крім, хіба що, Ракицького, що в принципі неможливо, і скиглія Кучера, який, як не дивно, кажуть, починав у Києві. Толік Тимощук – взагалі один з моїх братів по суті справи. І я, звичайно, радів за нього і коли вони вигравали Кубок УЄФА, і коли пободалися за Суперкубок УЄФА вже у складі «Зеніту». Але я за них не вболівав. Уявіть собі вболівальника «Мілана», який у фіналі Ліги чемпіонів підтримує «Інтер» - неможливий варіант! Уявіть фаната «Ліверпуля», який вболває у фіналі за «Манчестер Юнайтед» або «Челсі» - це абсолютно неможлива річ.
Я не сприймаю футбол як війну. Футбол – це спорт, де ти вболіваєш. І робиш це тихо, мирно. Десь можеш трохи покричати, але при цьому абсолютно без будь-якої агресії. Мені дуже не подобається ось цей український підхід «проти кого товаришуєте». У мене є клуб «Динамо» (Київ), і раніше була збірна Радянського союзу, а зараз – збірна України. Результати всіх інших команд мене абсолютно не цікавлять. Навіть коли грають «Барселона» і «Реал», я сприймаю це як можливість подивитися хороший футбол у виконанні великих майстрів. Коли ти сидиш і дивишся, як мільйонери бігають і роблять на полі те, що вони вміють. Але хто з них виграє – каталонці або мадридці – байдуже!
Я розумію, яка велика трагедія довгий час була у Мадрида. Потрібно знати історію взаємин Португалії та Іспанії. Вони дуже недолюблюють одне одного. Це приблизно як Україна і Росія, або Росія і країни Прибалтики. Спробуйте в португальському кафе попросити червоного сухого іспанського вина з Ріохи або в іспанському кафе портвейн. Вам скажуть: «Їдь до Португалії, там і замовиш!» Тому для мадридців було катастрофою те, що їх королівський футбольний клуб очолює тренер-португалець (Жозе Моуріньо, - тут і далі - прим. авт.)
- Як зароджувалася ваша любов до київського «Динамо»? Коли ви вперше побачили матч за участю «біло-синіх»?
- Я знаю дату, коли в перший раз потрапив на цей стадіон. Сидів тоді он там (показує),
Звісно, я ненавидів московський «Спартак». Коли на цьому стадіоні пару років тому грали ветерани «Спартака» і «Динамо», покликали пузатого вже Заварова, пузатого Гаврилова, Дасаєв на воротах стояв. І ось стою я з Олексієм Семененком біля автобуса, в який повертаються спартаківці. Юрій Гаврилов зупинився, щоб привітатись із Семененко, і той представив йому мене як відомого українського автогонщика, майстра міжнародного класу. Ми потиснули руки, і тут я кажу йому: «Дядя Юра, якщо б мені році десь у 83-му сказали, що я буду стояти поруч із Гавриловим і не перегризу йому яку-небудь вену або горло, мене пацани просто не зрозуміли
б. При цьому я згадую, наскільки їхні вболівальники завжди були трохи божевільні. Коли приїжджав «Спартак» до Києва, завжди було розбито кілька вітрин або машин. Вони були типовими хуліганами, а ми, кияни, вболівали значно спокійніше, інтелігентніше, зі знанням справи.
- Який матч є найбільш пам'ятним для вас?
- Найбільш знаковий матч за все моє життя, який я відвідав у якості глядача – це гра на «Олімпійському» 7 грудня 1986 року «Динамо» (Київ) - «Динамо» (Москва). Москвичам достатньо було нічиєї, щоб стати чемпіонами союзу. Але наші виграли 2:1. Не пам'ятаю, хто, здається, Коливанов забив гол за Москву. Але перед цим забив Бєланов, а потім Вася Рац як дав, як забив, і ми стали 12-разовими чемпіонами СРСР!
Я сидів у 21-му секторі. Пам'ятаю, що тоді на стадіоні було більше ста тисяч глядачів, тому що народ сидів навіть у проходах, і це притому, що на дворі грудень. Я не знаю, як стадіон не впав, тоді були лави, а не окремі сидіння. З тих пір у мене було відчуття дикого свята, коли мені вдавалося десь на СТО зустрітися, наприклад, з Віктором Чановим, знаменитим Чайником. Мені завжди з інтелігентної точки зору завжди більше подобався Михайлов. Але чомусь у них не завелося змінюватися один з одним, Михайло Михайлович більше сидів на лавці, але пара сезонів була дуже яскравих. Ну а Чайник був фантастичним гравцем. Він міг лежачи в одному куті воріт дострибнути до протилежної дев'ятки і дістати м'яч. Але потім, коли йому хтось крикне з трибун, він міг обернутися, щось крикнути у відповідь у бік трибун і в цей момент пропустити м'яч між ніг. У нього були і фантастичні сейви, і безглузді голи. Ось ту команду, яка змогла у 1986-му році виграти Кубок Кубків, я не забуду ніколи. Мені здається, що збірна Німеччини під час ЧС-2010, яка тоді підкорила всіх своєю грою, перемігши з великим рахунком англійців і аргентинців, грала приблизно в такий же футбол, як і «Динамо» Лобановського у 86-му. Тільки «Динамо» було трохи швидшим.
***
«У Німеччині збірна дуже грамотно підібрана для того, щоб за неї вболівала вся країна»
***
- До речі, які емоції у вас залишив останній чемпіонат світу?
- Якщо брати емоційну складову, але з холодним розрахунком, я практично завжди симпатизую німцям. Не тому що у футбол грають дві команди, а перемагають німці, а тому що збірна дуже грамотно підібрана для того, щоб за неї вболівала вся країна. У Німеччині живуть німці – ось вам, будь ласка, Мюллер, Лам, Нойєр. У Німеччині є турки – у збірній грає Озіл, є араби – Хедіра, поляки – Подольскі, Клозе. Тобто вони зуміли зібрати команду, яка об'єднує навколо себе всю країну. Дуже здорово, що у них немає базової команди. Може, базовою і вважається «Баварія», але насправді вони якісно збирають всіх і, крім того, що ти вболіваєш за збірну Німеччини, ти ще й підтримуєш трішечки за країну, в якій ти або твої батьки народилися.
Ще я люблю футбол, де не ниють, футбол, де не валяються і не катаються, не випрошують штрафні, не пірнають, не намагаються підставлятися. Я люблю футбол чесних мужиків, які не б'ють по ногах нишком. Саме з цих причин я терпіти не можу збірну Нідерландів. Бо, як правильно казав Мунтян, якщо ван Боммель у підкаті і не дивитися – це жовта картка, якщо дивитися – це пряма червона. Дуже жорсткі футболісти. Власне, історія говорить про те, що найжорстокішими мореплавцями-завойовниками були нідерландці. Наполягаю на тому, що правильно говорити «збірна Нідерландів», а не «збірна Голландії». Говорити «збірна Голландії» це все одно, що називати збірну України збірною Донбасу. Голландія – це всього лише дві області з дванадцяти.
Чемпіонат світу дивився із задоволенням, це можливість посидіти з друзями, випити пивка, з'їсти курячих лапок, але все одно не ті емоції, як коли на чемпіонаті були наші, та серія пенальті... Пам'ятаю, ми з Олександром Шовковським переписувалися під час усього чемпіонату світу 2006 року. Дуже багато у Сані взяв корисного, позитивного. У мене тоді був штир на нозі, а у нього раніше була спиця в ключиці. І я у Шовковського питаю: «Сашко, пропонують видалити, але на операцію лягати особливо хочеться. Що ти порадиш?» Він відповів: «Льоша, як тільки виникла можливість знімати – знімай, бо це чужорідне тіло, тебе мама з ним не народила, так буде краще». Витягли – і, дійсно, стало краще. Ми з Сашком у одного і того ж хірурга робили собі перенісся, бо і у нього воно ламане, і у мене.
Ще я за порадою Шовковського, коли мене очікувала серйозна робота – коментування Формули-1, прокидався за дві години до коментаря, не включав телефон, щоб мене ніхто не чіпав, занурювався в історію, приїжджав, вів півтори години прямого ефіру, і тільки після цього включався в звичайне життя. Шовковський дуже багато чому навчив, він дуже правильна людина.
***
«Наполягаю на тому, що ділянка Столичного шосе зобов'язана називатися Шосе їм. Валерія Лобановського»
***
- З футболом ви нерозривно були пов'язані з дитинства. Чи не було мрії зробити кар'єру футболіста?
- Я народився у Києві на бульварі Шевченка і все життя прожив на Чоколівці (мікрорайон Костопадник), поки там не побудували нові будинки. Прямо в нашому дворі жив Анатолій Бишовець. У нашому дворі жив також знаменитий кіноактор Лев Перфілов, Гриша Ушивін, на прізвисько «Шість на дев'ять» з «Місце зустрічі змінити не можна». У школі навпроти, 144-й, на Червонозоряному проспекті, навчався Олег Блохін, а починав він у школі №69 на вулиці Донецькій, де я навчався одну чверть. Через дорогу, на Повітрофлотському проспекті жив Володимир Федорович Мунтян. Вчився я в 4-й школі на Урицького. Там поруч у 16-поверхівках жили Балтача, Дем'яненко, зі мною вчився брат дружини Заварова, який жив на розі вулиць Коцюбинського та Богдана Хмельницького. А я закінчував середню освіту в школі №60 на Батиєвій горі, в якій навчався і Влад Ващук.
Досі не можу зрозуміти, чому в Києві перейменували багато вулиць. При цьому я наполягаю на тому, щоб ділянка Столичного шосе від в'їзду до Києва з боку бази «Динамо» до мосту Патона зобов'язана називатися Шосе їм. Валерія Лобановського, тому що по цій дорозі Валерій Васильович їздив до себе на вулицю Суворова. І для будь-якого київського хлопчака приїхати просто подивитися на будинок, де живе Васильович, було великою честю.
У той же час, я дуже добре усвідомлюю, який внесок зробив в свій час Базилевич. Дуже шкода, що свого часу народна чутка їх розділила. Я вважаю, що у кращих досягненнях «Динамо» і «футболі майбутнього», який демонструвала команда, заслуга трьох осіб – Лобановського, Базилевича та Анатолія Михайловича Зеленцова. З останнім ми познайомилися прямо в тому кабінеті, до якого ми з вами при зустрічі зайшли (перед інтерв'ю Олексій зайшов привітатися і поспілкуватися з адміністратором команди, Віктором Кашпуром).
- У школі Міськвно починав Володимир Мунтян...
- Абсолютно вірно. Ми з Федоровичем зараз друзі. І для мене той Муня, якого ганяв по полю батько, і Федорович, якому я можу хоч зараз подзвонити, і він візьме трубку, навіть якщо він десь далеко за кордоном – це великий бальзам на душу. Це ті люди, за якими ти звіряєш життя. У них вдалося, значить і в мене вдасться.
- Хто був вашим футбольним кумиром у дитинстві?
- Я дуже любив Рудакова. Коли я прийшов у футбол, моїм першим бажанням було стати воротарем, а не бігати в полі. Не тому, що це важко, а тому, що дядя Женя, нині покійний, Царство йому небесне, сприймався мною як справжній прикордонник, якийсь оплот надійності. Тому моєю улюбленою книгою була «Мій номер – перший» Іво Віктора. Був такий чеський воротар, який став чемпіоном Європи в 76-му році. Цю книгу я знав напам'ять, міг цитувати її абзацами.
Звісно, читав «Гол, який я не забив» Деві Аркадьєва і Олега Блохіна. Зараз ми з дядьком Деві переписуємося в facebook, раз в місяць-півтора можемо поспілкуватися по телефону, він живе у Філадельфії. Крім того, я напам'ять знав книгу Ігоря Фесуненко «Пеле, Гаррінча, футбол...» Я напам'ять знав практично всі книги відомого російського футбольного статистика Костянтина Єсеніна, сина знаменитого поета Єсеніна. Також книгу Леоніда Буряка, не пам'ятаю назву. Читав притьмом, подобалося.
Я впевнений, що ось цей футбольний гарт і характер, які я придбав на футбольному полі, коли через не можу, але треба, дуже допомогли мені і в житті, і в автоспорті, яким я займаюся багато років і досяг певних успіхів, якщо брати в масштабах нашої країни і Європи.
Продовження інтерв’ю читайте ТУТ