Поглядам, що подобаються щоразу менше всім, хто спостерігає за футболом його команди, хто дивиться його прес-конференції, хто намагається витягти бодай крихту корисної інформації з його інтерв’ю, хто готовий шукати в його словах і тренерських рішеннях істину, але не знаходить її за браком логічних доказів правомірності вчинків.
Посудіть за власними спостереженнями та емоціями: його кадрові рішення дратують щонайменше з моменту безглуздої «крадіжки» в Сергія Ковальця Болбата та Ордеця, котрі в підсумку не зіграли за молодіжку проти німців і не потрапили навіть до заявки національної збірної в Білорусі; зрештою, якщо вже зачіпати цю тему, то якого дідька треба було гратися у стратега, випускаючи Безуса з перших хвилин у Франції, коли можна було зіграти просто? Результати? Фоменко таки ПРОГРАВ війну в Парижі, хоч збірна й заспівала солодкої пісні в першому матчі; він програв Словаччині, і ціна цієї поразки, либонь, може виявитися не меншою; якість футболу збірної не радує око, ось ця біганина жовтих чоловічків стає схожою на фарс, про якесь естетичне задоволення не варто й говорити; 81 хвилину матчу в Білорусі в кожному з нас лютувала величезна злість і передчуття, що весь цей картковий будиночок, возвеличений до рангу неприступної фортеці перемогою над французами, ось-ось розсиплеться остаточно, те ж саме було наступного матчу у Львові всі 90 хвилин, у Люксембурзі в першому таймі; та й загалом – Фоменко просто «тренер старої формації», і всі симптоми цієї фахової «хвороби» – на поверхні: він мовчить, коли треба кричати, приховує, коли (безперечно!) треба пояснювати, таїть, коли від нього чекають відвертощів, у нього не риторська дикція, він тихо розмовляє, він нецікавий співрозмовник. Що це, як не набір абсолютних і беззаперечних причин для антипатії до цього сивого чоловіка? Хіба може бути гірше? Ні?!
Може – до всього іншого він ще й захищає Анатолія Конькова. Так, Михайло Фоменко абсолютно точно вас дратує, хіба ні?
Перший рік Фоменко був чимось значно більшим, аніж просто наставником збірної, відтак його просто не було прийнято оцінювати за «
земними»
канонами професіоналізму
Навряд чи варто шукати щось дивне у цьому фантастичному дисонансі: ще рік тому, в дупель п’яними (хоч завтра й на роботу!) ви підносили до вуст чергову з зачином: «Якби не Фоменко… то давайте ж…!», а тепер, наприкінці 2014-го, навіть коли хочеться промовчати з ввічливості, все одно цькуєте його. Ми всі так робимо.
До чого тут ввічливість? Просто з друзями, яким безсумнівно став для абсолютної більшості з нас Фоменко за час попереднього відбору, так не прийнято – поливати брудом за помилки, коли знаєш, що товариш старається на межі власних можливостей, і не пробачати за будь-яких обставин, за найменшу провину. Але ж як тут мовчати, коли він усім нам «щось винен за замовчуванням»: щонайменше результати, відповідні до наших очікувань, а ще краще – результати, підкріплені не фартом і старанням, а поставленою яскравою грою, і обов’язково! – ще й «першим номером»?! Нічого дивного в тому, що рік тому Фоменко для нас – то «красень – менше говорить, і чітко робить свою справу», а нині – «що за ахінею верзе цей дідуган?». На це є свої цілком логічні причини – Фоменко переродився, як тренер, не 2013-го, а лише тепер.
Якщо порівняти початковий статус Михайла Івановича, коли він тільки-но приходив до збірної (Хто це такий?! Якого чорта?!), і нинішній, то ось цей, сьогоднішній, для нього ж суттєво гірший і складніший у пошуку вирішення проблеми. Свій перший рік він лише перетворювався на Месію у наших очах, насолоджувався то просто успіхом (у Польщі), то черговою визначною звитягою (у Чорногорії, в Києві проти Франції). Він був чимось значно більшим, аніж просто наставником збірної, відтак його просто не було прийнято оцінювати за «земними» канонами професіоналізму. Фоменко уособлював собою величезну надію, а якби його робили персонажем із коміксів, то він обов’язково був би з крилами. Якби не програв у Франції, він став би живою легендою та ідолом. Але не просто успішним тренером. Це було би занадто просто.
Нам усім потрібно звикати, що там, де йтиметься про Фоменка, завжди будуть протиріччя
Тепер же, з моменту фінального свистка у Сен-Дені й донині, він поступово перейшов лінію якщо й не суспільної зневаги до себе, як професіонала, то принаймні зневіри (чи недовіри), суспільної масової критики, поливання брудом. Сам Фоменко після феніксового реверансу у своєму професіональному житті вже точно знає не тільки те, як звалюється слава ледь не на казкового героя (ніби так мало бути завжди!), а й тишу, що спустошує після поразок. Тепер у всіх, і в самого Фоменка, є різні емоції, можливість зрівнювати. У нас є приклади тренерської ницості та освіченості, невиправданість рішень і виграшні комбінації у заздалегідь тупикових ситуаціях. У нього навряд чи є крила (але були!) в нашій уяві, але й, на щастя, все ще немає «остаточного викриття» – «фізрук». Схоже, саме такі люди й вправі називатися тренером не в минулому часі.
Нам усім потрібно звикати, що там, де йтиметься про Фоменка, завжди будуть протиріччя. Як і у випадку з будь-яким іншим тренером. Це нормально! І на кожне рішення чи вислів Фоменка потрібно дивитися під різним оцінювальним кутом: Ордець і Болбат у Білорусі? Але ж був і Будківський, котрий став причиною вирішального м’яча у ворота господарів; Безус із перших хвилин у Франції? Але ж тренер ризикував і не хотів грати на відбій; поразка французам? Але ж суперник був просто сильнішим, це знає кожен; Словаччина? Нічого ще не втрачено, пам’ятаючи минулорічні перемоги в Польщі та Чорногорії; якість гри? У нас скупі кадрові ресурси, і це теж буде правдою; Фоменко – тренер старої формації, але ж хіба легко знайти йому гідну заміну? Істини в таких питаннях бути не може. Можуть бути лише протиріччя, коли йдеться про ТРЕНЕРА.
І останнє – слова в захист Конькова. Не забувайте, що саме той довірив Фоменку нинішню посаду, і озирніться: коли навколо Анатолія Дмитровича стільки шавок, котрі йшли з ним в одній команді, а тепер ладні перегризти йому горлянку, коли його один за одним зраджують усі, хто радів приходу до керма Федерації, коли просто соціально очікувано (прикриваючи своє гузло мерзенним «люстрація!», коли нею і не пахне) було би топтати його ім’я та звинувачувати у хабарництві, Фоменко знайшов у собі мужність підтримати людину, котра свого часу підтримала його. І все це – у часи, коли позиції самого Фоменка дуже нестійкі.
Можливо, тренер зробив так через те, що завжди гладить проти шерсті, бо насправді просто не звик приймати популістські рішення, і вчиняє так, як вважає за потрібне сам. А, можливо, й тому, що «тренер старої формації» як ніхто в українському футболі знає, що з друзями не можна інакше.
Але ж Михайло Фоменко вас дратує, хіба ні?