- Ми тільки повернулися до Києва, зайшов за продуктами в магазин біля будинку. Передзвоніть трохи пізніше, - попросив Михайло Іванович. Здається, я додзвонився до тренера, коли він розплачувався на касі.
- Що кажуть люди на вулиці, в магазині? - Запитую, передзвонивши в призначений час.
- Здивувало, що і журналісти, і прості вболівальники були з командою, незважаючи на поразку. Ось чоловік підійшов, каже: «Не переживайте, ми вас все одно підтримуємо ». Це приємно.
(Відчувалося, що і без того небагатослівність Фоменко слова даються важко. Тільки напередодні мрія випливла з рук, як прогулянковий кораблик по Сені, а тут питання, питання)...
- Рана ще довго не заживе?
- Поживемо - побачимо. Проробити таку роботу і ось так закінчити шлях... Прикро. Але збірна Франції входить в еліту європейського футболу. Правда, як ви бачили, і її можна перегравати.
- Бачили. Чому не можна було грати в Парижі, як і в першому матчі?
- Нам просто не вистачило часу, щоб відновитися функціонально і психологічно. Причина - у нас немає такої кількості рівноцінних гравців, як у збірної Франції. Вони поставили півкоманди свіженьких, а ми не змогли. Не те що не змогли, просто, як я кажу, у нас їх не було.
- Після матчу ви сказали, що попереджали команду: і про те, що французи будуть діяти вкрай агресивно, і що суддівство не буде не найкращим...
- Так, все це не стало для нас сюрпризом. Всі це розуміли - і гравці, і вболівальники. Але ось так все склалося... Найважче: я дивився, що суддівство не те, що гра будується не так, як треба, але змінити нічого не міг.