- Я багато разів наголошував, що у Лобановського були постулати. Він вважав, що задавати питання футболістам у перерві або після матчу тренер не має права. Всі дивилися на це з подивом і запитували, мовляв, як це так?
На його думку, тренер повинен вміти швидко знаходити рішення проблем і знаходити виходи зі складних ситуацій. Але ні в якому разі питати «що сталося?» або «у що ви граєте?». Якщо наставник все ж задавав такі питання, то такому тренеру в цій команді більше робити було нічого.
Для того, щоб команда відчувала присутність тренера у всіх аспектах роботи, він, розмовляючи з футболістами, завжди вживав множину. Або «ми», або «у нас». «Сьогодні у нас в обороні є певні проблеми, потрібно уважніше дивитися за суперником», - говорив він. «У півзахисті ми програємо єдиноборства », - теж може послужити як приклад. Але навіть якщо в атаці діяв один форвард, то він завжди говорив про це у множині, як би маючи на увазі не одну людину, а колектив. Особисто до когось він не звертався.
- Поняття «ми» більше властиво радянському колективному духу...
- У тому то й справа, що Лобановський пішов від нас майже 12 років тому, але під його керівництвом пограли і чимало легіонерів - румуни Чернат і Гіоане, марокканець Каддурі, серб Гавранчич, болгарин Пеєв та інші. Спілкуючись з ними, він не чекав якогось перекладу слів, вони все розуміли.
Після кожної гри він обов'язково робив аналіз проведеного поєдинку. Раніше були касети, потім диски. Якщо гра закінчувалася в 23:00, то до ранку він сидів на самоті і по кілька разів перекручував матч, вибирав моменти, аналізував, робив позначки.
Крім того, саме Лобановський ввів в «Динамо» звичку вітатися за руку. Незалежно від того, футболіст це чи тренер. Уявімо собі заняття в класі, коли всі гравці встали, усно привіталися і сіли на місця. Для чого ж вітатися за руку? З'являлася мікропауза, яка дозволяла тренеру поглянути на стан виконавця. Міг запитати про справи, про життя, а міг і помітити мішки під очима.
Він був чудовим фізіономістом з феноменальною пам'яттю, який умів читати по діагоналі. Лобановський був всебічно освіченою людиною, щоранку вивчав усі новини в газетах, знав репертуари столичних театрів і їх акторів. Причому не тільки перший, а й другий склади. Крім усього іншого він був у прекрасних, дружніх стосунках з Олегом Борисовим, на вистави якого регулярно ходив у театр. Дружив з Михайлом Ульяновим і Кирилом Лавровим. На 75-річчя останнього, до слова, приготував гарний подарунок, але, прихворів, тому відправив вітати в Санкт-Петербург мене.
На жаль, зараз доводиться вживати слово «був», так як Лобановський пішов. Занадто рано він пішов від нас. Валерій Васильович був справжньою брилою, як в футбольному плані, так і в простих, людських відносинах.
- Чи можна сказати, що саме такої брили, такого справжнього психологічного контакту зараз і бракує? Адже ми бачимо футболістів, але немає команди...
- Можливо. Він міг достукатися до гравця. Футболіст грає за кілька «за». Кожен футболіст абсолютно будь-якої команди. Перше - за гроші. Друге - за своє «я». Третє - за команду. І ось четверте, буває, за тренера. І от коли на полі є хоча б п'ять чоловік, які грають за три своїх «за» і за тренера, то в 90 відсотках випадків ця команда і перемагає.
А в нашому футболі часто бувають ігри, коли виконавці обмежуються двома «за». Потрібно достукатися до хлопців, тоді і «за» буде більше. Наприклад, особисто мені імпонує тренер Олег Блохін. Це я кажу не тому, що сьогодні він є головним тренером, а тому, що це тренер, який, тільки очоливши «Динамо», відразу оголосив про інтерес до чотирьох українських футболістів. Після Лобановського ще жоден тренер не прагнув побудувати команду на вітчизняних гравцях.
Як я знаю, цього року на збори з першою командою їдуть три молодих вихованця «Динамо», що особисто мені дуже імпонує. Блохін хоче залучити їх, подивитися на хлопців у справі. Чому я це кажу? Я не проти легіонерів, але, думаю, достукатися до місцевих футболістів можна куди швидше, ніж до іноземців. І тоді, напевно, буде те, чого немає. Буде самовіддача, будуть битися за більшу кількість «за».