- На перегляд у «Говерлу» до Ужгорода поїхав сам. Тренер закарпатців В’ячеслав Грозний тоді шукав нападника. В’ячеслав Вікторович спілкувався з Петром Кушликом і той порадив мене. Поїхав і буквально через п’ять днів підписав контракт. У мене з Грозним взагалі було прекрасне розуміння. Ми спілкуємося понині. В’ячеслав Вікторович – хороший тренер. Так, десь емоційний, але футбол розуміє ідеально.
- Грозного можна назвати Едуардом Малофеєвим українського футболу. За балакучість.
- (Сміється). Що є, то є. То ж він мене Халком назвав. Мовляв, такий же здоровий, як той бразилець з «Зеніту». Прізвисько прижилося настільки, що навіть домовилися з президентом клубу, щоб Халк у мене був на спині замість прізвища. В’ячеслав Вікторович поговорити любить, цього в нього не забереш.
- При Грозному ви грали регулярно. Але не забили за весь сезон жодного м’яча.
- То згадайте, на яких позиціях я там грав. На вістрі мене виставляли не так уже й часто. У нас тоді був Дмитро Хльобас, попереду ставили його, а мене відсували трохи нижче. Грав опорного хава, а на фініші чемпіонату тренер перекваліфікував мене з нападника в центрального оборонця. Виходив на цьому місці проти «Олександрії» й «Динамо». Звичайно, то не моя позиція. Почувався в захисті не дуже комфортно. Зрештою, з тим же «Динамо» відіграв дуже непогано. У нападі киян тоді діяв Жуніор Мораєш. Стримували його, перший тайм завершився 0:0. Правда, на самому початку другої половини Ярмоленко забив, пройшовши з флангу, а наприкінці матчу Хачеріді після «стандарту» відзначився вдруге.
- Взагалі, «Говерла» Шуфрича має погану репутацію. Не знаю людей, яким би за роботу в ужгородському клубі заплатили все обіцяне.
- Я не виняток. Провів у складі «Говерли» рік. За півроку гроші виплатили, а іншу половину пробачили.
- А ви пробачили?
- Який смисл сперечатися? Ось Макс Шацьких, Віталик Лисицький повигравали суди і не отримали й копійки. Більше того, ще й витратилися на судові витрати і послуги адвокатам. Клуб ліквідувався і шукайте вітру в полі.
- Крім Ужгорода, такі випадки у вашій кар’єрі ще десь траплялися?
- В Івано-Франківську, на самому початку кар’єри. Тоді не платили півроку чи навіть рік. У підсумку пробачив людям купу грошей. Мене надурили навіть тоді, коли продавали з «Прикарпаття» в «Севастополь». Обіцяли певну суму, але швидко про це забули. Сума могла б вийти непогана. Хоч тоді був ще молодим, але мав тисячу доларів зарплати на місяць. То зараз розцінки змінилися, футболісти таких прем’єрлігових команд як «Чорноморець» чи «Олександрія» можуть отримувати по 30-50 тисяч гривень на місяць. А ще зовсім недавно по десять тисяч доларів платили у першій лізі. То без підйомних і решти бонусів.
- У «Прикарпатті» наприкінці першого десятиліття 2000-х ви виступали, маючи за спиною динамівський досвід.
- Потрапив туди після того, як виступаючи у другій лізі за івано-франківський «Факел», забив 17-річним впродовж сезону десять голів. Але затримався в «Динамо» лише на півроку. Більше не вийшло, бо в Івано-Франківську хотіли за мене отримати якісь божевільні гроші. Якби не ця деталь, міг у Києві залишатися.
- «Динамо» під керівництвом Анатолія Дем’яненка тоді провело один з найдивніших у своїй історії сезонів. Команда стала чемпіоном, а в її складі тільки в чемпіонаті був задіяний 41 футболіст. 22 з них – леґіонери. У молодіжній і другій командах, де виступали ви, ситуація була не ліпша.
- Тим не менш, склад у нас тоді був прекрасний. У воротах за «Динамо-2» грали Денис Бойко і Олександр Рибка, серед польових гравців можна згадати Олега Допілку, Дениса Олійника, Пашу Ксьонза, Віталія Мандзюка, Дениса Дедечка, Миколу Морозюка, почали підпускати з академії 18-річних Артема Кравця і Романа Зозулю. Пізніше ці люди досягли рівня національної збірної. Може, закріпився б і я. Звісно, своя специфіка була. Тренером «Динамо-2» тоді був Володимир Онищенко, людина старого гарту. Володимир Іванович – людина дуже вимоглива, міг прикрикнути. Трохи жорсткуватий, спільну мову з ним знайти важко.