– Для українців асоціації із словом «Воркута» – не найкращі. Вас це не бентежить?
– Справа у тому, що президент Воркути Ігор Демічев – із Росії. Але головний тренер – українець, та й загалом наша команда – українська. У нас ніколи не виникає серйозних розбіжностей у політичних поглядах. Окей, не без того, але все закінчується коректними дискусіями.
– На гербі Воркути – колючий дріт. Що він символізує?
– Якось президент розповідав нам про це. Боюся помилитись, тому скажу загальну фразу – колючий дріт пов’язаний із його батьківщиною. Натомість добре знаю, що символізують кольори нашого герба. Червоно-білий – колір Канади, а червоно-синій – це Торонто.
– Головний тренер команди – Сергій Заєць, відомий універсал київського Динамо кінця 80-х – початку 90-х. Яких принципів він дотримується у роботі?
– Тренер прищеплює нам культуру поводження із м'ячем – гра будується через пас. Воркута – маленька, технічна і швидка команда. Він закликає не бити м'яч бездумно вперед, а виходити з оборони завдяки передачам. Мені дуже імпонує футбол у виконанні Воркути.
– Чи ділиться Заєць своїми спогадами про Динамо?
– Ні, такого за ним не помічав. Він дотримується принципу «що було раніше – те було раніше». Його цікавить те, що є зараз. Аналізує наші плюси та мінуси. Можливо, комусь і розповідав якісь історії про Динамо, мені – ні.
– Свій шлях у футболі ви могли розпочати зі школи київського Динамо, але вас не взяли через невеличкий зріст. Що відчули у той момент?
– Коли почув про це, було надзвичайно образливо. Але я на диво швидко оговтався. Дуже вдячний своєму першому тренеру Сергію Васильовичу Ященку, який взяв мене у невеличку школу Сталь, розташовану на Теремках. До речі, у Динамо тоді розпочинав Саша Рибка – там голкіпери були нереально високі. Столичний гранд залишається моїм улюбленим клубом – стежу за ним і вболіваю.
– Зараз найбільша біда нашої трясовини – ігри на контору. Ви стикалися із цим?
– Це, власне, було однією з головних причин, чому я поїхав за океан. Ще в Оболоні моє терпіння луснуло. Пам’ятаю, грали ми з тією ж Новою Каховкою. Коїлося щось незрозуміле: вони програвали з рахунком 0:5 чи 0:6, але надзвичайно квапилися вводити м’яч у гру.
Це було настільки смішно! Хтось із моїх одноклубників сказав: «Не треба більше забивати». Вони такими засмученими виглядали після гри – виявилося, що їм потрібно було пропустити ще один гол. Це просто нереальний цирк! Справжня жесть! Із цим не зрівняються навіть найгірші душові чи роздягальні.
– Втікаючи від суворої української реальності, ви намагалися влаштуватись у знаменитому клубі Валлетта із Мальти. Чому не склалося?
– Я так і не отримав робочої візи. А на Мальті мені сподобалося – там тепло і класно. Згодом зробив ще одну спробу стати легіонером у Європі, але й цього разу план провалився. Нас ніде особливо не чекають, я вам так скажу. У них там своїх гравців вистачає. До речі, на Мальті рівень тренерів значно вищий від рівня футболістів.
– Чи відчули атмосферу МЛС на домашніх матчах Торонто, де феєрить мініатюрний італієць Джовінко?
– Звичайно. І на Джовінко я ходив, і Златана бачив, коли він приїжджав із своїм Лос-Анджелес Гелаксі. Атмосфера там – супер, але мене трохи розчарував рівень футболу. Коли дивишся матчі МЛС по телевізору, здається, що гравці діють дуже якісно, на високих швидкостях. Насправді ж вони усе роблять технічно, але занадто повільно. Я би порівняв МЛС із нашою Прем’єр-лігою.
– На поєдинки хокейного і баскетбольного Торонто також ходили?
– У баскетбол грати я люблю, але не люблю його дивитися. А от на хокей ходив і атмосфера НХЛ мене просто-таки підкорила. Хокей – надзвичайно швидкий вид спорту. Думаю, якби не футбол, я б займався саме хокеєм (Сміється). Голкіперські сейви, швидкість – це не може не захоплювати.
– Яка вартість квитків?
– На МЛС – близько 100 доларів. На НХЛ – 150.
Джерело - Футбол 24.